Українські оратори, які змінили історію

Після 24 лютого 2022 року українське публічне слово вийшло за межі мітингів і сесійних залів: промови президента в Раді Безпеки ООН слухали так само уважно, як заяви про тарифи чи графіки тепла в громадах. Водночас у Кропивницькому мешканці щотижня чують інший тип промови — пояснення рішень міської ради про воду, транспорт, укриття й бюджет. Старе уявлення, ніби оратор — це людина з «гарним голосом», уже не працює: важить зміст, адресат і те, що змінюється після сказаного.

На Кіровоградщині ця тема не абстрактна. Місто назване на честь Марка Кропивницького, який 27 жовтня 1882 року в тодішньому Єлисаветграді вивів українську мову на професійну сцену. Тут народився Володимир Винниченко — голова першого уряду УНР і автор універсалів. Українські оратори для нас — не галерея портретів, а лінія від козацької ради до сесійної зали, де слово або пояснює рішення влади, або лишає людей без відповіді.

Нижче — добірка промовців різних епох: кого знати, які фрази справді зафіксовані, і де їх можна перевірити, не виїжджаючи з області.

Хто вважається класичним українським оратором?

Класичним вважаємо не того, хто «гарно говорив», а того, чиє слово змінювало політичний статус людей або мови. Критерії прості: збережений текст або надійний запис сучасників; публічна аудиторія; наслідок — закон, універсал, мобілізація, зміна права говорити українською.

Митрополит Іларіон Київський у середині XI століття виголосив «Слово про закон і благодать» — першу велику пам’ятку давньоукраїнського ораторства. Текст, датований приблизно 1037–1050 роками, ставив Русь поруч із іншими християнськими державами, а не в тіні Візантії. Це вже була політична промова в церковній формі.

Йоаникій Ґалятовський, ректор Києво-Могилянської колегії, у збірці «Ключ розуміння» 1659 року сформулював правило, яке досі відрізняє промову від декламації: «Старайся, жебы всі люде зрозуміли тоє, що ты мовишь на казаню». Він учив казати так, щоб слухач з іншої вулиці зрозумів мету, а не лише тон.

Богдан Хмельницький у лютому 1649 року, за записом польського комісара Мясковського, сказав послам: він уже довів те, чого раніше не планував, і тепер виб’є «з лядської неволі руський нарід увесь». Це не поетичний рядок, а заява про зміну війни «за кривду» на війну за політичний статус народу.

Іван Мазепа 30 жовтня 1708 року писав стародубському полковнику Івану Скоропадському, що діє «не для приватної користі», а «для спільного добра матки моєї Вітчизни бідної України». Універсали й листи гетьмана — це ораторство на папері: їх читали в церквах і полках, і від тону залежало, чи полк піде за гетьманом.

Марко Кропивницький не був політиком, але змінив право голосу українською. До Емського указу 1876 року сцену й друк стискали заборонами; після дозволу на українські вистави трупа в Єлисаветграді 1882 року поставила «Наталку Полтавку». До — мова жила переважно в хаті. Після — її чули в залі як публічну норму. За рахунок чого: не «красивого тембру», а рішення грати рідною мовою там, де влада вважала її побутовою.

Якщо пропустити цих людей у шкільному чи родинному каноні, легко повірити, ніби публічна українська мова почалася «недавно» і тримається лише на політиках. Насправді її дисципліна старша за міську раду й за саму назву міста.

Які оратори формували громадську думку у ХХ столітті?

У ХХ столітті промова рідко була «чистою риторикою». Її писали як універсал, самвидав або мітинговий заклик — і платили за неї посадою, арештом або життям.

Михайло Грушевський як голова Центральної Ради 1917–1918 років виголошував промови на селянських з’їздах і під час оголошення Універсалів. Його сила була не в жесті, а в тому, що історик перекладав минуле на політичне «тепер»: українська мова ставала мовою влади, а не лише літератури.

Володимир Винниченко, народжений 28 липня 1880 року в Єлисаветграді, очолив Генеральний секретаріат і був співавтором універсалів УНР. Його публічне слово — це тексти держави в стані народження: декларації, звернення, пояснення, чому Україна виходить з імперії. Для Кропивницького це не «столична» постать, а земляк, чиї фрази колись мали силу закону.

Іван Дзюба у вересні–грудні 1965 року написав «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і надіслав текст партійному керівництву УРСР. Це була письмова промова до влади мовою самої влади. Самвидав розніс її швидше, ніж офіційна відповідь; 1968 року книжку видали за кордоном. У вересні 1965-го Дзюба разом із В’ячеславом Чорноволом і Василем Стусом вийшов на сцену кінотеатру «Україна» після «Тіней забутих предків» і сказав про арешти інтелігенції вголос.

В’ячеслав Чорновіл лишив фрази, які повторюють уже третє десятиліття: «Україна розпочинається з тебе»; «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши»; «Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми — народ України». Після поразки на президентських виборах 1991 року він сказав: «Програв не я. Програла Україна». У спецпроєкті «Факти ICTV» 2016 року його поставили першим серед ораторів доби Незалежності — як оцінку впливу, а не як офіційний рейтинг держави.

Ліна Костенко в тому ж проєкті була другою. Її публічні формули тримаються на точності, а не на крику: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову»; «Держава — це я, а не те, що вони з нею зробили». Це ораторство письменниці: коротке речення, яке потім цитують на мітингу й на уроці.

Хто з сучасних українців знаковий оратор?

За останні двадцять років публічне слово розкололося на дві практики. Одна — класична промова з аргументом і відповідальністю за наслідки. Друга — короткий спіч під камеру, зібраний під ефір і соцмережі. Знаковими лишаються ті, чиї фрази працюють і без картинки.

Любомир Гузар 1 грудня 2013 року на Майдані сказав просту річ: серед людей багато добрих, «але замало бути добрим — треба чинити добро». Інша його формула — «Замість того, аби зневіритися — беріться до роботи» — ближча до побуту громади, ніж до партійного слогана. Він говорив тихо; ефект тримався на моральному авторитеті, не на гучності.

Петра Порошенка в згаданому медійному огляді 2016 року називали серед найсильніших політичних спікерів президентів Незалежності — за структуру виступу, а не за симпатії аудиторії. Юлія Тимошенко й Святослав Вакарчук потрапляли в ті самі списки з різних причин: перша — через ритм і повтор політичного меседжа, другий — через здатність говорити майже пошепки й утримувати зал.

Володимир Зеленський 5 квітня 2022 року, після Бучі, звернувся до Ради Безпеки ООН і поставив інституції пряме запитання: якщо Рада не може зупинити агресора, «ООН можна просто закрити». Це вже не внутрішній мітинг. Промова стала інструментом зовнішньої політики: від неї залежали зброя, санкції й увага союзників. Різниця зі спічем на токшоу очевидна — тут слово вимірюють не оплесками, а рішеннями інших держав.

Оксана Забужко в публічних виступах 2000–2010-х років тримала інший регістр: інтелектуальний, з довгою думкою, без спрощення до гасла. Для слухача в області це корисно як контраст: не кожна сильна промова вміщається в п’ятнадцять секунд відео.

Що робить промову запам’ятовуваною?

У Хмельницького, Мазепи, Грушевського, Чорновола й Гузара повторюється не «тембр», а кілька прийомів. Перший — музика мови: ритм, паралелі, коротке речення після довгого. Другий — повтор ключової формули, щоб її можна було переказати сусіду. Третій — метафора, яка зводить складне до одного образу: «мати-Вітчизна», «двоголова тінь», «відібрана мова». Четвертий — щирість ставки: промовець ризикує посадою, свободою або репутацією, і слухач це чує.

Спіч сучасного політика часто будують інакше: короткий ролик, гасло, реакція на опитування. Класична промова тримає структуру — хто говорить, кому, навіщо, що зміниться завтра. Різниця не в «красі», а в наслідку. Промова Чорновола про єдність Сходу і Заходу мала політичну ціну. Ролик із сесії може не мати жодної, якщо після нього тариф ухвалюють без пояснення цифр.

Найскладніший механізм тут — зв’язок слова й інституції. Це схоже на тепло в батареї: температура на котельні нічого не гарантує, якщо вентиль у під’їзді закритий. Аналогія зупиняється там, де аудиторія не є замкненим контуром: слухач може вимкнути трансляцію, а рішення міськради все одно набере чинності.

Де почути промови українських ораторів сьогодні?

У Кропивницькому тексти й записи шукають не «взагалі в інтернеті», а в конкретних установах. Обласна універсальна наукова бібліотека ім. Д. І. Чижевського на вулиці Великій Перспективній, 24, тримає краєзнавчий фонд, стародруки й проєкти голосних читань разом із театром імені Марка Кропивницького. Державний архів області — на вулиці Академіка Корольова, 3, другий корпус на вулиці В. Чорновола, 1-г; частина довідкового апарату доступна в електронному ресурсі архіву, неоцифровані справи замовляють до читального залу.

Тексти Грушевського зібрані в академічному виданні його творів і на профільних історичних порталах. Універсали УНР і листи Мазепи публікують в українських археографічних збірниках. Відео й стенограми виступів 2014–2022 років — на офіційних каналах органів влади та в стрічках Укрінформу. Записів голосу Грушевського з 1917 року в масовому доступі немає: лишилися тексти. Голос Чорновола збережено в телеархівах і документальних стрічках 1990-х.

Якщо кілька пунктів цієї добірки вам незнайомі, почніть з двох місцевих імен — Кропивницького і Винниченка — і з однієї фрази Чорновола. Далі вже видно, чиї тексти варто читати повністю, а не в уривках.

Часті запитання

Кого з українських ораторів варто знати школярам області?

Мінімум: Іларіон, Хмельницький, Мазепа, Кропивницький, Грушевський, Винниченко, Дзюба, Чорновіл, Костенко, Гузар. Це не «топ краси», а ланцюг, яким українське публічне слово доходило від кафедри й ради до сцени, самвидаву й сесійної зали.

Де в Кропивницькому почитати тексти промов?

У бібліотеці Чижевського — друковані зібрання й краєзнавство; в обласному архіві — документи 1917–1920 років і пізніші фонди; онлайн — електронний ресурс архіву та академічні зібрання Грушевського. Повний запис сучасної промови влади шукайте в стенограмі, а не в нарізаному відео.

Чим спіч політика відрізняється від класичної промови?

Класична промова тримає аргумент і розрахована на те, щоб її переказали без картинки. Спіч часто живе лише в ефірі: зник кадр — зник ефект. Перевірка проста: чи лишається зміст, якщо прибрати музику, логотип і оплески.

Чи можна вважати актора або священика оратором нарівні з політиком?

Так, якщо його слово змінювало публічну норму. Кропивницький повернув українську мову в міський зал за заборон. Гузар на Майдані говорив не як партійний лідер, а як моральний авторитет. Політична посада сама по собі оратора не робить.

Навіщо це, якщо тариф ухвалює міськрада?

Бо пояснення рішення — теж промова. Від того, чи названі суми, строки й відповідальна служба, залежить, чи встигнете ви підготувати сім’ю до зміни платіжки, графіка транспорту чи тепла.

Користуватися цією добіркою варто як мірилом, а не як списком для декламації. Перевіряйте цитату за текстом, а не за мемом. Слухаючи сесію чи звіт комунальників, питайте те саме, що питали класики: хто говорить, кому, навіщо і що зміниться після слова.

Порада має межу. Жодна історична фраза не замінить протокол сесії, квитанцію й графік відключень. Оратор може мобілізувати увагу; цифри в бюджеті перевіряють уже документами.

Що це означає для мешканців. Для вас у Кропивницькому й районах області це три практичні речі: знати місцевих носіїв цієї традиції — театр Кропивницького й тексти Винниченка; відрізняти пояснення тарифу від гасла; і не відкладати перевірку рішення влади на «потім», бо саме «потім» у класиків завжди коштувало дорожче.